Як
у дзвіночка з’явився язичок
Колись ліпив
господар з глини посуд для себе і залишився у нього шматочок ні туди ні сюди.
Замотав господар у вологу тканину залишок глини, поклав гарненько на стільчик,
щоб не пересох і пішов по своїм справам.
Стало сумно Ковалику
(шматочок глини), сплигнув вниз і побіг по двору гуляти. Зустрів він вутку.
Біжить вона: «Кря-кря-кря! Який гарний ковалик. Давайте його з’їмо дітки».
Пощипали вутки, аби не ганчірка, всього би з’їли. Біжить далі. Зустрілася
свиня. «Хрю-хрю. Який гарний ковалик, - говорить, - треба в ньому повалятись».
І впала на нього. Аби не ганчірка, розчавився би зовсім. Ледве-ледве виліз з-під
свині і гайда бігти до діда за захистом. Тварини вслід Ковалику і бекають, і
мекають, і гавкають, і нявчать. А Ковалик біжить не озирається, боїться, що
його з’їдять або роздавлять.
Підбіг він до
господаря та від страху шепоче:
-
Діду, зліпи з мене
щось таке, щоб у мене свій голос був, і щоб я міг і тебе покликати і про себе
сказати.
Подумав дід і зліпив з Ковалика
дзвіночок та язичок підвісив, тепер далеко голос його чути: «Дзень-дзень,
дзен-дзень-дзень!»
Жила собі Тверда Глина і нікому
не було від неї радості. Тверда, черства, скоріше трісне, ніж зробить комусь
добре. Прийшла до Твердої Глини її сусідка Вода.
- Треба, - каже, - тобі бути
трохи м'якіше, лагідніше. Тоді зможеш робити людям добро, радіти, а не казитися
на себе від злості. Поплакали сусідки над жіночою долею. Вода пригорнула до
себе Глину та пішла собі. Глина пом'якшала від таких слів та ніжних дотиків
води, стала пластичною, гнучкою, піддатливою. Побачила людина таку глину та
зробила з неї гарненький кухоль. Приходить наступного ранку Вода до Глини, а
сусідка вже не така як учора: у неї пишні форми, щаслива, задоволена від свого
вигляду. Зраділа Вода та й каже:
- Будемо з тобою разом добро робити - людей
поїти! А поки мені треба від тебе йти.
- Чому, подружко? Ти ж казала, «будемо
разом», а сама тікаєш!
- Поки йду. - говорить Вода. -
Щоб поїти людей, кухлик має бути твердим. Ти не достатньо міцна, а я можу зруйнувати
тебе, Глино.
- Ти ж казала, «треба бути
м'якою, щоб робити добро». А тепер говориш: «Треба бути міцною...».
- Подружко, поки ти була просто глиною,
треба було бути м'якою, щоб з тебе можна було б щось виліпити, а коли стала
кухликом, тобі треба стати твердою, міцною.
Вода пішла, а Тверда Глина
задумалась: "Однак, щоб робити добро, треба знати, коли треба бути м'яким,
а коли - твердим".
Легенда
ОтветитьУдалить«Упали зі скіфського неба на землю Плуг, Ярмо, Сокира і Чаша-Глек. Засліпили красою трьох братів – онуків Зевсових, синів Таргітая, першої людини на дніпровій землі. Метнувся до небесного дару, аби заволодіти ним, найстарший з братів. Та золото враз спалахнуло, відштовхнуло людину вогнем. Спробував коштовність середній брат, але й він був змушений відступити, нерівний змагатися з полум’ям.
І тоді вирішив звідати долю найменший з братів, що мав хоробре серце, кохався у красі.
Тільки-но наблизився до небесного дару – золото принишкло, наче дитя, і юнак відніс його додому. Вражені як на їхніх очах брат вогонь вчарував (гон-чар!) – старші брати поступилися царством молодшому. А він, цінуючи братерство і справедливість, поділився найдорожчим, що мав.
Старшому дав Плуг і Ярмо; Середньому – Сокиру; а собі залишив Чашу – Глек, символ перемоги, краси і мистецтва. Взяли дарунки брати і розійшлися по скіфській землі: одні – хліборобами та пішли за худобою; другі – обробляти дерево і були воїнами; а треті, кому дісталась Чаша – Глек, - до гончарства вдалися, щоб жило красиве мистецтво на дніпровій землі. »
Довідничок
Таргітай (грец. Ταργιτάος) — за Геродотом першолюдина, пращур усіх скіфів, син Папая та німфи р. Борисфен, батько Арпоксая, Ліпоксая та Колаксая (Історія, IV, 59).
Дослідниники В. І. Абаєв, Е. А. Грантовський та інші іраністи дають таке тлумачення імен:
• Ліпоксай — Гора-Цар;
• Арпоксай — Ріка-Царь (Глубина-Цар);
• Колаксай — Сонце-Цар.